ДОСВІД ПРОВІДНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН У ПРОВЕДЕННІ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ

У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження.

Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму,
причина конфліктів і моральних травм.

Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються (…)

Ліна Костенко

Кожен свідомий громадянин України розуміє такі слова як: Батьківщина, рідний край, рідна домівка. Усі ці поняття викликають певні асоціації у тієї чи іншої людини, але у кожного вони свої. Наша країна – це наша мова, наші традиції, наше життя до якого ми звикли, це те що ми любимо та цінуємо. Це стосується не лише України, а й всього світу.

Так, в різних країнах злагоджено живуть не лише представники титульної нації, а й інші національності, які вважають себе повноправними громадянами держави. Але на жаль, цього не скажеш про Україну. Чомусь наша державність придушується зі всіх сторін. Більше того, деякі вважають, що Україна це те, що можна розірвати на шматки, «роздати нужденним».

Така непроста ситуація щодо нерозуміння поняття громадянина в цілому без акцентування на національній приналежності, спостерігається на Закарпатті: угорці, русини, румуни активно відстоюють не державні інтереси, а свої власні. Зокрема, реакція представників найбільш численних національних меншин Закарпаття щодо зареєстрованих у Верховній Раді трьох законопроектів про мову виявилася досить негативною. В цих законопроектах передбачено розширення використання української мови у теле- та радіосфері, пресі, книговиданні, кінематографі та рекламі.

Але представники національних меншин вважають, що прийняття таких законопроектів призведе до «звуження їхніх прав, які закріпленні в діючому законодавстві та спричинить дестабілізацію в багатонаціональних регіонах України, до яких відноситься і Закарпаття». Вони нібито «виступають за мовне розмаїття та хочуть аби їх діти навчалися рідною мовою, а не проти української мови».

Такі невдоволення виглядають досить абсурдними. Оскільки завданням кожної держави є прагнення до розвитку національної свідомості та збереження власної спадщини на території країни. Так і Україна не вигадала нічого нового, а лише перебрала досвід провідних європейських країн.

Яскравим прикладом є Франція. Перш за все, слід зазначити, що мовна політика даної держави ґрунтується на монолінгвізмі, тобто на внутрішньодержавній одномовності та характеризується використанням французької мови в усіх сферах життя. Слід підкреслити, що мови меншин державою майже не підтримуються, а «конституційні погляди не допускають приєднання Франції до міжнародних конвенцій, які визнають меншини як такі, та як носіїв колективних прав». Також, в країні діє закон про використання французької мови. Зокрема, у ньому зазначено, що використання французької мови «є обов’язковим для позначень, оголошень, презентацій, інструкцій до товарів, письмової, усної чи аудіовізуальної реклами». Крім того, всі написи й оголошення, розміщені на вулицях та в громадському транспорті, мають бути французькою мовою.

З метою розширення масштабів функціонування французької мови ще 1970 році була створена Міжнародна організація франкофонії (МОФ), головним покликанням якої є сприяння розвитку різнопланового співробітництва між повністю або частково франкомовними державами, яке включає актуальні напрямки міжнародного співробітництва.

Також, вимогою уряду є оформлення комерційних оголошень та реклам саме французькою. Крім того, немаловідомим фактом є боротьба французів з англіцизмами. Будь-яке слово англійського походження, яке потрапило до французької мови адаптується та замінюється своїм, наприклад: week-end – fin de la semaine (вихідні дні) beefsteak - bifteck (біфштекс) і т.д.

Ще одним прикладом проведення мовної політики в країні є Польща. Зокрема, політиками та експертами був розроблений закон «Про польську мову», в якому зазначається, що використання державної мови в теле- та радіосфері займає щонайменше 30%. Мова національних меншин використовується, як допоміжна, за умови, що на території проживає 20% представників нацменшини.

Особливу увагу слід звернути на проведення мовної політики в Латвії. Так, закон про державну мову передбачає, що всі мови, крім латиської, є «іноземними», не роблячи винятків для мов меншин (ст. 5), крім лівської, яка визначається як «мова автохтонного населення, щодо якого встановлені особливі обов’язки держави» (ст. 4). Закон не передбачає винятків для місцевостей, населених переважно особами, які належать до інших нацменшин. Проте, закон про державну мову визнає право меншин використовувати іншу мову у приватній сфері (частина 4 статті 1) і навіть допускає «пропорційне» втручання держави в питання вживання мов у приватній сфері, якщо це виправдане «законними інтересами суспільства». Наприклад, питання, які стосуються здоров’я та безпеки суспільства, суспільного порядку (частина друга статті 2).

Більше того, в Латвії передбачена відповідальність за порушення мовного законодавства. Зокрема, адміністративна відповідальність за порушення нормативних актів, що стосуються використання мов, установлена законодавством Латвії з 1992 року.

Литва також не стала винятком щодо мовного питання. Наприклад, закон «Про державну мову» передбачає обов’язкове володіння литовською мовою для керівників, чиновників державних і місцевих закладів, керівників і т.д. При чому, компанії та установи зобов’язані надавати послуги населенню державною мовою.

Як і в Латвії, в Литві аудіовізуальні програми та кінофільми, які демонструються публічно, дублюються державною мовою, або мають литовські субтитри. Зазначено також, що назви й описи товарів і послуг, які надають у Литві, мають бути державною мовою. Контроль за виконанням закону покладено на спеціальний орган – Інспекцію з державної мови.

Ще однією європейською країною, яка дотримується впровадження мовної політики - це Німеччина. Німецька мова має статус державної. Окремого закону про захист німецької мови немає. Проте, мовна кодифікація полягає в захисті мови від вживання англіцизмів та американізмів. У зв’язку з тим, що на сьогоднішній день в ФРН проживає близько 9 мільйонів іноземних громадян, зокрема близько 3 мільйонів турків та 1,5 мільйона арабів, які загалом не бажають інтегруватися в німецькомовне культурне середовище, влада Німеччини стурбована такою ситуацією та з метою її змінити пропонує багато можливостей для вивчення німецької мови, наприклад: безкоштовні курси німецької мови майже 30 мовами для початківців і з базовими знаннями, мовний курс у режимі онлайн, який відображається в 30 лекціях, наявність радіохвилі, що має вихід на міжнародні частоти та працює власне для потреб іноземців.

Отже, питання розширення використання державної мови в усіх сферах життя суспільства є нормальним явищем в багатьох провідних країнах світу. Інтереси представників нацменшин, які перешкоджають державній політиці популяризації використання рідної мови, неприпустиме у цивілізованому суспільстві. Україна запроваджує одні з самих прозорих підходів до забезпечення всіх прав та свобод національних меншин. Тому будь-які невдоволення щодо мовної політики в України є лише черговим приводом для критики керівництва країни з боку зацікавлених осіб.

Зокрема, зареєстровані у ВРУ законопроекти про мови, на думку невдоволених представників нацменшин, не відповідають положенням Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, підписану 05.11.1992 в м. Страсбург. Але, в законі України (Пункт 5) «Про ратифікацію Європейської хартіїї…» чітко вказано, що «при застосуванні положень Хартії (994_014) заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширюються положення Хартії».