Шановні читачі! Давайте згадаємо Україну декілька років тому.
Коли ще територія нашої держави не була окупована ворожими військами, коли ми
жили, працювали, навчалися в мирній країні й навіть не могли собі уявити, що
війна колись торкнеться нашої землі.
Здається це було зовсім недавно, але й разом з тим вже так
давно. Давно – тому, що три роки миру пролітають дуже швидко, а три роки війни
– це довжелезні відрізки часу. Страх, біль, жаль, кров, сльози вже стомили
людей, які звикли до миру та стабільності, які не мають агресивних намірів та
бажають лише процвітання для себе та своєї держави.
Розвиток подій 2013-2014 рр. був стрімким та неочікуваним.
Більшість людей не розуміли всієї глибини ситуації і навіть зараз багато
українців не знають відповіді на запитання: «Чому так сталося?». Але така
ситуація не виникла раптово і досвідчені аналітики та політологи передбачали не
найкращий розвиток подій на Донбасі вже починаючи з 2000-х рр. До таких
висновків підштовхувала національно-суспільна ситуація, яка формувалася на
Донбасі.
Вже тоді, більшість політологів вважали, що на Сході України
повністю відсутня національна українська свідомість. В численних містах
переважає російська мова, а українська цілком витіснена з вузів,
науково-дослідних установ, дитячих садків, шкіл, підприємств. Дійсно, багато
ситуацій, які висвітлюватися аналітиками, були першими сигналами небезпеки. Але
на жаль значна увага цьому не приділялася. Хоча прикладів, які носили
антиукраїнський характер, було достатньо:
-
в 2003 році московськими авторами М.Таничем та
О.Федорковим було написано гімн
Луганщини і першим виконавцем цього гімну на День міста Луганська була
російська група «Лесоповал»;
-
в 2008 році в день 75-ї роковини Голодомору, почесний гість
облради, колишній посол РФ в Україні Віктор Черномирдін «привіз у подарунок
луганським п’ятикласникам кілька тисяч примірників підручників «Страноведение.
Путешествие по Руси и России во времени, пространстве и языке», який відразу
зумовлює «альтернативний погляд» на історію, оскільки луганські учні вивчали
історію за цими російськими підручниками;
-
2010 рік – очільником Луганської ОДА був «комсомолець, лобіст
усього російського та радянського, «полум’яний» борець з українським фашизмом,
мовою та історією Валерій Голенко»;
-
2012 рік - 90%, російськомовних вузів, технікумів, ПТУ, шкіл,
промислових підприємств, проектних організацій, усіх видів транспорту, сфери
обслуговування; російськомовні назви міст, вулиць, більшість написів назв
крамниць, установ, маршрутів транспорту, реклами, закликів, транспарантів тощо.
І це далеко не все, що суперечило національним
принципам, але стало на заваді розвитку національної свідомості. Адже наскільки
нам відомо, національна свідомість пробуджується, в першу чергу, з вивчення
минулого свого народу, літератури, етнографії, вивчення рідної мови тощо.
Тепер проведемо паралель із Закарпаттям. На сучасному етапі
ситуація з національною свідомістю національних меншин, зокрема угорської - не
краща. Така ж іскра неприйняття всього українського спалахнула багато років
тому і продовжує жевріти. Угорці Закарпаття наполягають на своїй автономії,
забуваючи про українську державність, про територіальну цілісність та
суверенність, думаючи лише про власні інтереси та про інтереси Угорщини. В свою
чергу керівництво Угорщини сприяє таким прагненням, надаючи допомогу в
реалізації різних «бажань» представників угорської національної меншини
Закарпаття.
З хронологічної точки зору, еволюція «закарпатського
сепаратизму» бере початок з часу здобуття незалежності Україною, тобто з
початку 90-х років:
- на Закарпатті з’явилися самовільно встановлені
угорськомовні таблички назв вулиць і населених пунктів, при цьому часто
ігноруючи державну українську мову;
- 14 вересня 1991 року депутати Берегівської районної
ради, велика частина з яких входила в громадські організації проугорського
спрямування, ухвалили рішення провести референдум про створення в Берегівському
районі «Угорського автономного округу»;
- 1995 рік – початок зведення серії монументів на честь
підготовки до 1100-річчя здобуття угорцями нової батьківщини (відзначалося в
1996 році). Головним протиріччям у цьому питанні стало будівництво пам’ятника
на Верецькому перевалі. Крім цього, у регіоні фіксували випадки використання
національної угорської символіки при ігноруванні українських державних
символів;
- 1997 рік – Будапешт розгорнув масштабну інформаційну
кампанію про необхідність зведення угорських пам’ятників на Закарпатті,
залучивши різноманітні інструменти впливу;
- після перемоги на парламентських виборах навесні 2010
року партії «Фідес», в Угорщині з’явилася тенденція до активної підтримки
«закордонних угорців». Наприклад, в кінці 2010 року для
організаційно-роз’яснювальної допомоги етнічним угорцям у місті Берегово
з’явилося представництво депутата Європарламенту Бейли Ковача (права партія
«Йоббік»);
- 1 січня 2011 року почав діяти закон про спрощення
процедури отримання угорського громадянства для «українських угорців»;
- 28 березня 2014 року більше
40 громадських організацій почали збір підписів для звернення до Верховної Ради
про «забезпечення культурної та регіональної автономії» для угорців. Трохи
пізніше на сайті Радіо «Голос Росії» з’явилися заклики: «Закарпаття належить
угорцям і русинам». Також містився натяк: створити закарпатську конфедерацію угорського
і русинського народу;
- влітку 2014 року голова
партії «Йоббік» Ґабор Вона спільно з Бейлою Ковачем – євродепутатом від
«Йоббіка» і Мартоном Дендеші, главою кабінету закордонних справ партії,
відвідали Москву, де обговорили з Путіним питання Закарпаття.
Так, слід зауважити що згідно закону про національні
меншини в Україні, представники нацменшин мають визначені права в районах їх
компактного проживання. Але, їх апетити щодо забезпечення прав зростають з
кожним роком.
Отже, як на Донбасі так і на Закарпатті прослідковується
певна схожість і цим спільним фактором виступає Москва. Вплив з боку російської
сторони присутній, але він настільки завуальований та підступний, що способи
впливу спрямовані на угорську сторону є досить неоднозначними. До них
відноситься фінансування, використання домовленостей з керівництвом Угорщини,
тиск на «слабкі місця» тощо. «Кремлівські куратори» намагаються всіма способами
дестабілізувати ситуацію в Україні та спровокувати повторення «донбаського
сценарію» на Закарпатті.
