Різний погляд на поняття державної мови

Україна – це мононаціональна держава, в якій у різних регіонах проживають представники багатьох національних меншин, інтереси яких підтримуються державою, а права та свободи забезпечуються на належному рівні. Але варто сказати, що як і в будь якій європейській державі, так і в Україні, проведення державної політики є першочерговим завданням на шляху до консолідації та розвитку всього національного.

Не дивлячись на те, що Україна застосовує прозорі підходи щодо забезпечення прав та свобод національних меншин, нещодавно, на Закарпатті, представники національних меншин створили платформу для конфліктної ситуації у зв’язку із зареєстрованими у Верховній Раді законопро-ектами про мову, які передбачають розширення використання української мови в різних сферах життя суспільства. Невдоволення національних меншин було аргументовано «звуженням їхніх прав», а також «бажанням аби їхні діти навчалися рідною мовою».

Якщо взяти за приклад для порівняння країну, яка займає перше місце в світі за масштабом території, до складу якої входять 22 республіки, 3 міста федерального значення, 9 – суб’єктів іменованих краєм, 4 автономні округи та 1 автономна область, державу з величезним етнокультурним різноманіттям – Російську Федерацію, слід наголосити, що в усіх суб’єктах РФ єдиною офіційною мовою є тільки російська.

Незважаючи на те, що республіки у складі РФ мають право встановлювати свої національні мови, «які використовуються на рівні з державною мовою», при цьому, право республік встановлювати свої національні мови не означає право національних меншин на державний статус їх мов, що в низці випадків призводить до порушення їх мовних прав.

Щодо питання мовної політики в освіті РФ

Директор Дагестанського науково-дослідницького інституту педагогіки ім. А. Тахо-Годі Гамідулах Магомедов заявив, що «діюча програма освіти РФ, зокрема щодо питання загальної освіти, не дозволяє вирішувати на належному рівні проблеми національно-російської двомовності та забезпечити розвиток національних мовних культур. За його словами, «у дітей в умовах сільської місцевості процес мислення проходить на рідній мові. Тому незалежно від будь-яких інших обставин виникають процеси міжмовної інтерференції, що призводить до мовних та речових помилок. Діючі в національних школах підручники і навчально-методичні комплекти розраховані на російськомовних дітей та орієнтовані на російську дійсність незалежно від типу школи та рівня володіння російською мовою, тими хто навчається. Як наслідок, наповнення навчально-методичних комплектів не зв’язано з оточенням дитини та не адаптовано до умов викладання російської мови білінгвам, які навчаються».

Згідно, базовому навчальному плану, ті хто вивчають рідну мову (не російську) та російську (не рідну) з 1 по 9 класи отримують з російської мови 1 тис. 834 години, в той час як, ті хто навчаються в школах з російською мовою навчання, вільно володіють російською мовою і живуть в російськомовному середовищі – 2 тис. 267 годин.

Крім того, при такому розкладі навчального процесу та в різних стартових умовах висуваються одні й ті ж умови до випускників різних видів загальноосвітніх організацій: екзамени здаються за одними й тими ж вимогами.

Таким чином, РФ лише на словах проводить державну мовну політику, яка влаштовує усі категорії багатокультурного населення держави. Але, насправді - Росія знаходиться в напрямку чіткої консолідації державних принципів, незважаючи на потреби іншомовного населення.

Якщо повернутися до зареєстрованих законопроектів у Верховній Раді України, які передбачають розширення використання української мови у теле- та радіосфері, пресі, книговиданні, кінематографі та рекламі, то слід наголосити на тому, що дана політика проводиться на території власної держави, що ще раз підтверджує легітимність її проведення.

Проведення мовної політики РФ в медіа-просторі держави

За даними Роскомнадзору, в РФ станом на лютий 2016 року було офіційно зареєстровано більше 83 тис. ЗМІ. Згідно проведеного дослідження ЗМІ мають ліцензію на поширення інформації по всій території РФ та випускаються на 102 мовах. При цьому, близько третини мов від цього числа мають офіційний статус. Ліцензію на поширення інформації на російській мові мають 98% ЗМІ, тобто лише 2% (за іншими даними менше 10%) повністю виходять на інших мовах.

Зокрема, національне інформаційне поле на інших мовах звужується з кожним роком, знижується кількість тиражів періодичних видань, що не задовольняє потреби населення республік.

Хоча, число зареєстрованих ЗМІ в РФ за останні 4 роки зросло на 24%, але в основному поширення інформації відбувається російською. Більшість офіційно зареєстрованих етнічних ЗМІ відносяться до розважального характеру. Аудіовізуальні ЗМІ, наприклад більшість радіостанцій часто належать не великим республіканським компаніям.

В підсумку можна сказати, що Росія вже давно запровадила мовну політику, спрямовану на русифікацію своїх національних меншин в усіх сферах життя. Офіційно не забороняючи, але не опосередковано створюючи такі умови, в яких знання російської мови стає просто життєво необхідним. В такому розрізі стає не зрозумілим, що російські ЗМІ так наполегливо роздмухують незадоволення угорців України щодо вивчення державної мови. Виходить так: державна російська мова – захист інтересів держави, а державна українська - «утиск прав національних меншин». Ось така проста російська політика політика подвійних стандартів.

ЯК РУСИНИ УКРАЇНЦЯМИ СТАЛИ

Трансформація етносів у нації

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах…»

Іван. Франко

З отриманням незалежності у 1991 році Україна отримала й чимало КГБістських пасток, які ті закладали по всьому СеРеСеРі. В Прибалтиці і Казахстані це райони компактного проживання росіян, в Азербайджані – Карабах, в Грузії – Пд. Осетія та Абхазія, в Молдові – Придністров’я. В Україні ж такими територіями нашпигованими московськими колоністами є Крим та Донбас – і ми знаємо, що з цього вийшло. А також Закарпаття де таку пастку заготували на етнічних угорцях, яких час до часу хортисти захищають від «прітіснєній» та старій «русинській заквасці», яка потихеньку починає бродити.

Не подумайте, що річ ітиме про якусь ксенофобію чи етнічну неприязнь, розглянемо лише як Московія вміє вправно стравлювати народи між собою, а в конкретному випадку вносити плутанину та вбивати клин посеред, як ніколи єдиного, українського.

Московія, особливо, царських часів марила панславізмом тож ще тоді підтримувала різного роду москвофільські течії у слов’янських державах. Знайшли вони свій ґрунт в Австро-Угорському – Підкарпатті (сучасному Закарпатті). Як аудиторію впливу, Москва обрала словаків та українців-русинів.  Запустила своїх глашатаїв та знайшла кілька місцевих невдоволених і почала агітацію за «руССкій мір». І все у них банально - "русини" співзвучно з "росіяни", а значить "все далжни бить вместе".  Активним учасником такої пропаганди також була православна церква, яка мала тісні зв’язки з імперією.

Століття минає, а нічого не змінюється. Сьогодні маємо тих же московських глашатаїв, що кричать у повний голос. І тих же місцевих, що трохи тихіше й обережніше, але теж дають про себе чути. І тих же церковників в особі московського патріархату, що просять довгих літ Гундяю.

То, що ж таке русинське питання? І як його вирішити?

Почнемо з головного - хто ж такі русини?

Русини або русь – етнонім, який спочатку вживався до всього східнослов'янського населення Київської Русі, а після її розпаду, щодо українського та білоруського населення Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Австро-Угорщини та інших країн.

У часи княжої Русі, вживалися слова «русин» – однина, «русь» – множина. Слово «русини» не вживалося до XV століття. З XV ст. під польським впливом починає використовуватися у множині – русини – для позначення людей руського народу. У тогочасному латинському написанні Rutheni або Ruteni, яка й використовувалась угорцями, а також варіанти rusini, rusacy – яке пізніше трансформувалось у руснаки. Етнонім використовувався до XVII–XVIII ст. У XIX-ХХ ст. вже використовувався виключно для позначення українців.

З часів Козацької держави в документації назва поступово замінюється на українець, українці, а серед населення — руські або русини. На українських землях в межах Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття) ця назва утримувалася до Першої світової війни, оскільки в період визвольних змагань 1917-20рр. на цих територіях вже утворювались українські національні ради. Показовим фактом є те що всі вони висловлювались за возз'єднання во єдино українських етнічних земель і про жоден тиск чи насильницьку українізацію не може бути й мови. На Пряшівщині і Югославії, на еміграції в США ця назва затрималася і до нині: русин, руснак, русин-українець.

Отже бачимо, що етнонім «русини» давній і поступово замінювався на новий етнонім «українці». Зміна проходила із сходу на захід і досі збереглася як самоназва етнографічної групи українців, що проживають на пограниччі українського Закарпаття, Словаччини, Польщі, а також у Воєводині.

Одразу для тих хто говоритиме, що русинів як окрему націю визнали у світі. Скажу так, те, що визнали словаки, поляки, угорці та румуни – нікого не дивує?

Зробили вони це завбачливо щоб Україна, яка досягне апогею своєї сили не пред’явила їм територіальних претензій. Або другий варіант – набагато легше мати нацменшину, яку годуєш з власної руки, ніж діаспору найбільшої в Європі держави на фоні якої ти губишся.

Дуже комічними виглядають міфи про те, як русини Закарпаття стали українцями. Всі українці до ХХ ст. іменували себе русинами або ж русинами-українцями. Всілякі намагання вивести з української етнографічної групи русинів окрему русинську націю не що інше як прояви діяльності КГБ та ФСБ на території України.

Тож пам’ятаймо, що справжній українець знає, що був русином, а русин знає, що є українцем. 

РОСІЯ – ДЖЕРЕЛО РОЗБРАТУ

В розрізі нових мовних законопроектів, які спрямовані на захист української мови, вилізло дуже багато розмов про «утиск» угорців та росіян. Але ніхто більше не обурюється з приводу «порушення прав», хоча на Закарпатті проживає біля 100 національностей.

ДОСВІД ПРОВІДНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН У ПРОВЕДЕННІ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ

У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження.

Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму,
причина конфліктів і моральних травм.

Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються (…)

Ліна Костенко

Кожен свідомий громадянин України розуміє такі слова як: Батьківщина, рідний край, рідна домівка. Усі ці поняття викликають певні асоціації у тієї чи іншої людини, але у кожного вони свої. Наша країна – це наша мова, наші традиції, наше життя до якого ми звикли, це те що ми любимо та цінуємо. Це стосується не лише України, а й всього світу.

Так, в різних країнах злагоджено живуть не лише представники титульної нації, а й інші національності, які вважають себе повноправними громадянами держави. Але на жаль, цього не скажеш про Україну. Чомусь наша державність придушується зі всіх сторін. Більше того, деякі вважають, що Україна це те, що можна розірвати на шматки, «роздати нужденним».

ПОЛЕ БОЮ – ЗАКАРПАТТЯ

Західна Україна – багатонаціональний регіон, який територіально об’єднав культурне та національне різноманіття. Завдяки своєму географічному розташуванню, Закарпаття також тісно пов’язане з сусідніми країнами: Угорщиною, Румунією, Словаччиною та Польщею, а також з Московією в рамках колишнього СРСР, який залишив тут своїх сексотів. Йдучи шляхом європейської інтеграції та розбудови демократичного суспільства, Україна, як і інші країни, стикається з деякими труднощами та проблемами, які намагається подолати цивілізованими методами.

«ЗНАННЯ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ – ЗЛОЧИН?!»

Інформаційний вир навколо України знову набирає обертів, але цього разу олії у вогонь вирішив підлити ще один сусід – Угорщина. Що ж так занепокоїло угорську політичну еліту? Відповідь проста – намагання України популяризувати ДЕРЖАВНУ!!! українську мову на своїй території та закріпити на законодавчому рівні її переважне положення. При цьому, ніхто не намагається обмежити інші мови, а лише йдеться про провідну роль державної мови як і в інших цивілізованих європейських країнах.

МОВНИЙ ЗАКОН

Як тільки у Верховній Раді за ініціативи експертного та громадського середовища зареєстровано Законопроект «Про державну мову» №5670 в угорських хортистів надуваються й лускають щоки, а очі заливаються кров’ю. «Та як ви посміли!», «Ви так не можете!», «А як же Європейська хартія регіональних мов!» – лунає з усіх сторін.