Угорщина любить дружити з кривавими диктаторами

Ситуацію в ЄС сьогодні важко назвати спокійною: вихід Британії з союзу, міграційна криза, часті терористичні акти, внутрішні непорозуміння стосовно ведення політики по відношенню до Росії. Всі ці моменти зумовлюють поступову зміну поглядів в деяких країнах про загальну роль ЄС.

Однією з таких країн є Угорщина, яка за останній час розпочала пошук нових стратегічних партнерів та нові вектори в зовнішній політиці. Ця держава, яка є повноправним членом ЄС та НАТО, плавно схиляється в бік Росії. І на цьому фоні виділяється зухвала політика прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, який, прагнучи відновити колишню велич своєї держави в рамках «Великої Угорщини», обрав в якості нового союзника - В. Путіна.

Очевидно, що російський президент також бачить в Угорщині свого європейського союзника №1. Сьогодні його візити до Будапешту – звична справа. На порядку денному зазвичай питання надання Угорщині кредитів, прокладання нових шляхопроводів та питання підтримки енергетики шляхом побудови нових атомних енергоблоків. Проблема європейських санкцій також піднімається кожен раз і Угорщина активно просуває цю пропозицію в Європі. Маніпуляції з цінами на газ та нафту – ось улюблені важелі впливу Кремля. І за допомогою цих інструментів Росії вдається вести свою політику з перемінним успіхом, простягаючи свої щупальця до енергозалежних країн, в тому числі й до Угорщини.

Але ж угорцям слід пам’ятати, що антикомуністичне повстання 1956 року розганяли саме за наказами Москви, і, що опинившись під впливом Кремля позбутися його буде дуже не просто, адже вступати в суперечки з Росією – собі ж лиха бажати. Бойові дії на Донбасі та анексія Криму в 2014 році наглядно продемонстрували можливий сценарій розвитку подій в разі незгоди з «великим братом».

В свою чергу, Росія свідомо «забуває», що Угорщина в роки ІІ Світової війни офіційно виступила на боці Гітлера й активно приймала участь у бойових діях проти Червоної армії. Варто лиш згадати режим Міклоша Хорті (1920-1944 роки), під час якого Будапешт заключав союзні договори та потім же їх порушував (в 1941 році Угорщина напала на Югославію після підписання з ними договору про вічну дружбу). Угорщина задіяла на Східному фронті за весь час війни більш ніж мільйон солдатів. За словами очевидців, угорці були одними з найжорстокіших окупантів під час ІІ Світової війни. Вони із задоволенням брали участь в антипартизанських операціях та складали велику частку в каральних загонах СС на окупованих територіях. Тому Ватутін та Сталін віддали накази, які дозволяли солдатам Червоної армії «угорців в полон не брати».

Та зацікавленість Кремля викликає не тільки Угорщина, а й Італія – ще один колишній «оплот в фашизму» в Європі. Режим Беніто Муссоліні був одним з провідних фашистських режимів під час Другої Світової війни та основною опорою Гітлера в Європі. Проте, найдивнішим є те, що саме в Італії 4 червня 2017 року з’явилась петиція щодо визнання самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» незалежними та легітимними  республіками. І цю ідею просуває партія «Антифашистська Україна», яка є виключно кремлівським проектом. Адже Росія активно фінансує різноманітні радикальні націоналістичні партії в Європі, створюючи приводи для нестабільності в Європі.

На даний час говорити про фашистів Угорщини та Італії в Росії не прийнято, оскільки для Кремля більш вигідніше роздмухувати ненависть до України, негативно виставляючи діяльність С.Бандери і УПА, які виборювали незалежність України.

Зараз ніхто не згадує про участь угорських військових у злочинах проти людства та знищення мирного населення на території колишнього СРСР. Навпаки, Кремль завуальовано підтримує імперські настрої угорців та їх жагу до «відновлення територій» в межах 1917 року, що яскраво проявляється на прикладі Закарпаття. Адже В.Путін не відмовиться від створення ще одного регіону напруги.

І не можна виключати, що Москва пообіцяла Будапешту Закарпаття в якості «оплати» за підтримку на міжнародній арені, оскільки процес одностороннього переділу кордонів вже розпочатий. Це звичне для Москви застосування подвійних стандартів у зовнішній політиці.